УТЮЖ ІГОР ОЛЕГОВИЧ
Утюж Ігор народився 18 квітня 1996 року в селі Головки Коростенського району Житомирської області, в родині Олега та Ніни Утюж. Потім сім’я переїхала до Київа. З дитинства Ігор був непосидючим хлопчиком, з юних літ гартував свій характер займаючись і карате, і джиу-джитсу, і академічною греблею.
Після школи самостійно вступив до Київського політехнічного інституту. Будучи студентом 1 курсу розпочалася Революція Гідності, саме вона сформувала Ігоря, як громадянина своєї країни. "Тягнуло їх туди. Іноді прогулювали пари або ж одразу після пар йшли та Майдан із хлопцями, — згадує Ніна, мама Ігоря. — А після побиття студентів Ігор знайшов своє місце там. І вже в 17 років, по суті будучи ще дитиною, чітко розумів, що хоче жити у вільній незалежній країні, яка рухається у проєвропейському напрямку і не приймає жодні прояви диктатури".
Ігор перебував у 24-й сотні оборонців Майдану і вже тоді дізнався, що таке боротися за своє. Юнаку не було і 18 років, коли Революція Гідності стала частиною його життя — він патрулював Майдан, стояв на барикадах, брав участь у протистояннях із "тітушками" та беркутом, витягував із рук силовиків тих, кого намагалися схопити. Мати Ігоря пригадує, якими тривожними видавалися ті дні і як хвилювалася за сина: "Вони ж там не спали по кілька днів, а якщо вдавалося перепочити, то прямо там у палатках біля вогнища чи в приміщенні КМДА на підлозі. Вони були ще зовсім юними, коли їм довелося без зброї та засобів захисту протистояти озброєним до зубів беркутам та тренованим «тітушкам» з арматурою. Все, що мали, — це запал, сміливість і власноруч зроблені коктейлі Молотова. У ті рідкісні моменти, коли Ігор виривався додому, приїжджав дуже стомленим і повністю чорним від диму".
Запеклі дні на Грушевського Ігор пройшов у передовиках, де отримав кілька поранень гумовими кулями та отруєння газом. Батьки згадують події Майдану зі страхом і гордістю: "Під час протистоянь на Грушевського виникла пожежа в одному з магазинів. Тоді Ігор за власної ініціативи взяв український прапор і пішов на переговори із силовиками, аби ті пропустили пожежні машини. На барикадах на той момент оголосили тишу. Сміливий, переконливий і тоді ще такий юний, Ігор повернувся з прапором у руках, пожежниками і своєю першою перемогою".
Події 2014 року розвинули у Ігоря загострене відчуття справедливості, вірності принципам. Надалі саме ці риси стануть для хлопця дороговказом і лежатимуть в основі будь-якого вибору у житті.
"Ти – людина, і за тобою тягнеться твій шлях, сформований вчинками", — розмови про це з дитинства вели з Ігорем батьки. "Малим він був розбишакою, тому вчинки були різні. Проте ми з дитинства намагалася йому прищепити певні рамки поведінки — показуючи зразки у книжках, фільмах. Але Ігор і рамки — це неспівставно, — ділиться тато Олег. — З дорослішанням Ігор самостійно прийшов до певних рамок, якими стали совість, віра у правду, а також загострене відчуття справедливості".
Упертість, чесність, сміливість, завзятість — це ті риси, які першими спадають на думку, коли згадуємо Ігоря. Це була, в першу черга, Людина. Ціннісна, глибока, заповзята. Саме тому він скрізь був першим, рухався назустріч небезпеці, а не тікав від неї — на Майдані у 2014, під час широкомасштабного вторгнення у 2022. Між цими двома подіями — 8 років. А чесноти, які рухали Ігорем, лишалися незмінними.
Під час Революції Гідності 18-го лютого 2014 року Ігор отримав тяжке поранення біля Маріїнського парку. Це відбулося під час сутички беззбройних людей із беркутом. Тривалий час хлопцю не надавали медичну допомогу — нападники утримували його на місці побиття у стані між життям і смертю. До лікарні хлопця вдалося забрати Ірині Геращенко із колегами. Лікарі провели кілька термінових операцій: Ігор був у критичному стані — частина черепа була роздроблена. Врешті довелося встановити титанову пластину і пройти тривалий курс реабілітації. Тоді, після одужання, Ігор сказав батькам фразу: "Якщо мені врятували життя, отже, я потрібен для чогось більшого". А батьки вже зараз зізнаються: "Якби його тоді не побили й він не перебував у лікарні в дні трагічних масових розстрілів на Майдані, ми не знаємо, чи лишився б живий Ігор і чи взяв би участь у Великій Війні, до якої долучився надалі…".
Попри серйозну травму, отриману на Майдані, уже за кілька років Ігор долучився до АТО: пройшов спеціальну підготовку та виконував задачі з оборони другої лінії. У 2016 році у віці 20 років отримав медаль "За жертовність та любов до України".
За 3-4 місяці до широкомасштабного вторгнення Ігор відчував наближення великої боротьби. І вже тоді знав, що ця боротьба буде його особистою. Тому ще восени 2021 він сказав рідним: "Якщо це станеться, я буду там, я піду". Ігор не лишав простору для сумнівів чи вагань. В цілому, як і всі його рішення по життю, бажання захищати країну було непохитним. Ігор зустрів новину про широкомасштабне вторгнення росіян, святкуючи із дівчиною річницю знайомства у Будапешті. Ранок 24-го лютого почався із двох фраз: "Війна почалася! Я повертаюся додому!" Вже тоді рішення Ігоря вимагало неабиякої наполегливості. Адже подолати шлях додому у перші години повномасштабного вторгнення було дуже складно. "Він обдзвонив понад 20 перевізників. Проте отримував лише відмови. Їхати в Україну ніхто не хотів. З кількома пересадками хлопець доїхав до українського кордону. А далі з Чопа вирушив потягом. Ігор був єдиним у порожньому вагоні. Вже по Україні пересувався до Києва автомобілем зі знайомими. На під'їзді до Києва вони потрапили під обстріл. Але ж, впертий, продовжував свій шлях додому. Тероборона столиці довго обшукувала Ігоря, їм видався дивним хлопцем, який їде назустріч багатотисячній колоні, яка навпаки рухалася на Захід, залишаючи столицю, — пригадує дівчина Ігоря Євгенія. — Ми часто згадували той день і жартували про найдорожче таксі у його житті. Адже вже по Києву, втомленому, йому довелося їхати на Троєщину за 1500 гривень".
Перші два місяці у Ігоря була легенда: аби рідні не хвилювалися, він їх переконував, що волонтерить по місту, хоча сам одразу ж долучився до оборони Києва у лавах АЛЬФИ. А з часом, після деокупації Київщини, Ігор став частиною 78 окремого Десантно-штурмового полку. Проте тривалий час — неофіційно. Певна бюрократія навіть в умовах широкомасштабної війни гальмувала процес офіційного долучення хлопця до лав десантно-штурмових військ. Батьки згадують: "Бажання Ігоря стати на захист країни не могло змінити ніщо. Тривалий час він не був офіційно оформлений у війську, тож відповідно не отримував жодної заробітної плати, хоча був у гарячих точках. Хлопці з його підрозділу вирішили, що будуть скидатися Ігорю на хоч якусь мінімальну оплату. Йому було незручно. Ми страшенно хвилювалися. Але у нього завжди була одна непохитна відповідь — «Я хочу бути з хлопцями. Все». Гроші не були важливими. Як і офіційність питання. Це було щире бажання". Для побратимів Ігор був "Слоном" — саме такий позивний мав хлопець. Бо кремезний — зростом 1.95 метри, з 46 розміром ноги і широчезними плечима, за якими можна сховати маленький світ. Ігор дуже любив слонів. У шкільні роки ділився з батьком: "Тату, як виросту, поїду в Африку охороняти слонів. Їх так часто вбивають через бивні".
Командир Ігоря хотів бачити його у штабі. Там, казав, потрібні його знання і навички. Але Ігор був непохитним, він хотів бути з хлопцями попереду: "Я хочу заходити в міста і ставити прапори. Я хочу бути там".
Військовий Ігор Утюж брав участь у звільненні Київської та Харківської областей, воював на Запорізькому та Херсонському напрямках. Він був оператором БПЛА. Останній бій відбувався на Запорізькому напрямку, де Ігор із побратимами прикривали штурмову бригаду. 7 грудня біля населеного пункту Вербове команда Ігоря встигла запустити 12 дронів із чудовим результатом — 12 уражень позицій ворога. Проте цим же вони вивели з себе росіян, які вже шукали команду дронщиків. І в момент запуску 13-го дрона у бліндаж наших хлопців прилетів ворожий снаряд. Вижити не було шансів…
