МЕЛЬНИЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ
Народився Олександр 16 січня 1995 року у с. Шевченкове та став другим сином у молодій сім’ї Зінаїди та Василя. Зростав Олександр допитливим та активним, разом зі старшим братом Дмитрієм не давали сумувати батькам. Та коли Олександру виповнилося 2 роки, життя малих хлопців змінилося, адже вони напівосиротіли, батько Василь – трагічно загинув. З тих пір малолітні сини чітко зрозуміли: життя – не проста річ, а вони – єдині чоловіки в сім’ї і матері необхідна їх допомога. Хлопці ніколи не боялися титанічно-складної роботи, і страшно уявити, що двоє хлопчаків дошкільного віку заготовляли дрова на зиму, допомагали матері по господарству, відсунувши своє дитинство на задній план. Варто наголосити, що Зінаїда була інвалідом з дитинства.
За два роки у Олександра з’явився вітчим. І здавалося б, дитинство хлопців мало б повернутися. Та сталося не так, як гадалося. Стосунки були не прості, спільну мову не завжди вдавалося знайти. Незабаром у Олександра з’явилися дві сестри погодки: Катерина та Ганна. Олександр з Дмитрієм, як старші брати, відчували відповідальність за сестер. Будучи самі ще дітьми, допомагали у вихованні та догляді, мати завжди знала, що має надійну опору та підтримку синів, не дивлячись на їх дитячий вік.
Вітчим був не надто відповідальною людиною, проте забрав Зінаїду та дітей до своєї оселі, у сусіднє село. Та оскільки умови життя були не найкращі, рідний дядько та бабусі із батьківської сторони забрали хлопців на виховання до себе. Вітчим не довго був головою сім’ї, і згодом залишив їх, а мати повернулася назад до будинку в с. Шевченкове і забрала синів.
У 2001 році Олександр пішов до першого класу Шевченківської загальноосвітньої школи. Вчителі згадують його справним учнем, слухняним та дуже чемним. Навчатися Олександру подобалося і в нього це гарно виходило, отримував похвальні листи. Він був активним, та спортивним, любив гру у футбол та у вільний час часто грав з друзями, яких теж було чимало, адже Саша – людина слова, справжній та чесний, що важливо у дружбі.
Після завершення школи, у 2010 році вступив на навчання в Ірпінський економічний коледж, де за свою наполегливість отримував стипендію. Там здобув диплом фінансиста.
Навесні 2015 року Олександр пішов до армії, та півтора роки ніс службу у 101 окремій бригаді охорони Генерального Штабу на посаді старшого солдата.
Олександр цінував матір та життя, яке вона йому дала, не дивлячись на всі недитячі його складнощі, тому повертаючись додому після дембелю, у день її народження – 03 листопада 2016 року, нікого не попередивши зробив їй сюрприз – повернувся з квітами.
Як раніше згадувалося, Саша ніколи не цурався тяжкої праці, розуміючи, що старший брат одружився, а він залишився єдиним годувальником для матері-інваліда та двох сестер (одна з яких теж має інвалідність), він не став шукати роботу за фахом, та підійматися довгими кар’єрними сходами, Олександр приймає рішення йти працювати на місцеву пилораму.
Деякий час згодом, в середині 2017 року, він пройшов конкурсний відбір та почав працювати охоронником на ЧАЕС, усвідомлюючи шкідливість для здоров’я, але він був єдиним чоловіком і мав опікуватися матір’ю та сестрами.
У жовтні 2019 року Олександр створив власну сім’ю, одружившись на місцевій дівчині – Інні. Незабаром у них народився синочок – Артем. Як згадує сама Інна, вони жили «душа в душу», довіряли один одному, кохали і ніколи не сумнівались у щирості почуттів та намірів. На спільне життя у них було багато планів, вони мріяли ще про дітей та власний будинок, який Олександр власноруч ремонтував, створюючи затишок та зручності. Разом з Олександром Інна мала підтримку, повагу та розуміння, приводів для сварок у них було не багато.
Зловіщого 24 лютого 2022 року Олександр був на роботі у Чорнобилі, повернувшись наступного дня не довго вагаючись пішов до місцевого ТЦК і став до оборони України у складі 95 бригади. За декілька днів недосвідчений Олександр з побратимами вже захищав Київщину, а саме – смт. Макарів. Після відступу армії рф від околиць Києва, їх перевели до кордону з Білорусією. Варто зауважити як Олександр цінував та любив рідну Україну, та всім серцем любив рідні місця. Шлях бійців 95 бригади від Макарова до кордону був трасою біля рідного с.Шевченкове, і коли Саша під’їхав до болі рідних місць, підняв Державний прапор над автівкою і прямував до нового місця призначення, активно розмахуючи ним, доки друзі плакали від щастя – « Живий! Наш Герой!».
Згодом 95-ту перевели до Житомирської частини, де почалися військові навчання. Там була сформована 46 окрема аеромобільна десантно-штурмова бригада до якої ввійшов Олександр. У жовтні 2022 року вони відправилися на завдання на Херсонщину, яку успішно було звільнено за їх участю. Там у Білогірці він отримав осколкове поранення руки. Після одужання захищав найзапекліші Бахмут, Соледар, Мар’їнку, де отримав друге поранення в око. Влітку 2023 Олександра з побратимами відправили на контрнаступ у Запорізькому напрямку, де 10 серпня пішов на 3 доби на позиції зі звільнення с.Роботине, де отримав поранення у бік, та йдучи на евакуацію потрапив під мінометний обстріл, після чого зник з безвісті. Довгих 2 тижні розшуковували Олександра, і ніхто не хотів вірити у погане, ні рідні, ні друзі, ні побратими. І навіть коли сповістили про те, що тіло знайдене, всі сподівалися на помилку, чекаючи експертизу ДНК. 40 днів всі вірили та чекали: «Ось-ось подзвонить», та дива не сталося. 24 вересня Олександр повернувся додому на щиті. Йому навіки залишиться 28 років.
Свій військовий шлях Олександр розпочинав із звання старшого солдата, на посаді старшого стрільця, а станом на 13 серпня вже був молодшим сержантом та гідно посідав посаду командира відділення. За час військової служби Олександр отримав відзнаки Міністерства оборони України: «За поранення (важке)» (26.10.2022р. №1004), «За зразкову службу» (03.07.2023р. №820); посмертно медаль Православної церкви України «За жертовність і любов до України».
Варто зазначити, що за 2 місяці після загибелі Олександра, померла і його мати Зінаїда.
У Саши залишилася молода дружина Інна та синочок Артем, який знає, що «тато тепер живе на хмаринці, і він завжди дивиться і оберігає їх з мамою звідти» (слова дитини), а також брат та дві сестри, племінники і похресники, інші рідні та друзі, і у кожного – величезна рана на серці, яка ніколи не заживе та не перестане боліти.
Герої не помирають!
* * *
Олександр для кожного залишився світлим, усміхненим та щирим. Він людина, яка ніколи не скаржилася ні на що. Як приходив у відпустку з фронту, ніколи не розповідав як важко, у нього все було завжди «Краще за всіх». Його дуже любили діти, а він – їх. Він ставився з абсолютною повагою до старших та жінок, ніколи і ніхто не чув поганого слова від нього. Олександр завжди жартував, був душею компанії. Маючи таке складне дитинство, непросте життя він – людина із надзвичайним серцем, сповненим добра, справедливості та людяності.
Побратими відмовлялися вірити, що він загинув, адже запевняли «Меля (позивний Саши) найвезучіший». Говорили, що для них за честь бути під його командуванням. Він професіонал і таких як він є мало. Завжди тримав слово та був впертий і наполегливий, йшов до кінця і ніколи не здавався та не відступав. «Олександр – людина честі». Це не пусті слова, які підтверджуються вчинками побратимів – вони приїхали попрощатися, а хто не зміг, надолужили згодом, відвідавши могилу та схиливши голови перед Героєм.
Олександр завжди говорив «Хто, як не я?» та «Ми, ДШБ, завжди перші!». Він не просто воїн, він гордість усіх, а для рідних і друзів – ще більше!
