Фещенко Володимир Миколайович
Фещенко Володимир Миколайович народився 01 січня 1973 року у селі Барвінки Малинського району Житомирської області. Він зростав у простій працьовитій родині, де змалку навчився одному – любити людей, поважати працю, бути чесним і відповідальним.
У 1987 році закінчив Барвінківську 8-річну школу, а у 1989 році – Чоповицьку середню школу. З 1989 по 1990 роки навчався в Коростенському середньо-професійному училищі №16, де здобув освіту токаря. Після закінчення училища працював токарем спочатку в радгоспі «Поліський», потім у радгоспі «Чоповицький», а потім знову по переводу у радгоспі «Поліський». Та найбільшим його покликанням була не професія. Найбільшим покликанням було бути людиною. Володя був люблячим сином, який із повагою ставився до своїх батьків, надійною опорою для брата і сестри.
У 1993 році Володимир створив свою власну сім’ю одружившись на місцевій дівчині Олені. В шлюбі у них народилося троє дітей: 2 доньки та син. Він був чоловіком, який понад усе любив свою дружину Олену, батьком, який жив заради своїх дітей, і дідусем, який безмежно радів своїм онукам. Родина була його всесвітом, його силою, його найбільшим щастям. Для кожного із них він був прикладом доброти, мудрості і безмежної любові. Володимир ніколи не проходив повз чужий біль. Якщо комусь була потрібна допомога – він допомагав. Якщо комусь потрібна була підтримка – він знаходив потрібні слова. Він ніколи не ділив людей на своїх та чужих.
Особливе місце в його житті займало малювання. Для Володимира це було не просто захоплення — це була мова його душі. Через свої картини він передавав любов до рідної землі, красу природи та те світло, яке носив у власному серці.
Свій талант він із радістю дарував іншим. Особливо любив займатися з дітьми та онуками, допомагаючи їм з уроками малювання. Він терпляче навчав їх бачити прекрасне у звичайних речах, підтримував кожен, навіть найменший успіх, і щиро радів їхнім досягненням.
З 2002 року по 2015 рік Володимир працював лісорубом у малинському лісгоспі. З 2016 по 2023 роки працював перонним контролером залізничної станції «Бородянка».
Де б він не працював – токарем, лісорубом чи на залізниці – його всюди поважали за чесність, відповідальність і сумлінність. Він ніколи не шукав легких шляхів, бо знав справжню ціну праці.
Та коли над Україною нависла смертельна небезпека, він не зміг залишитись осторонь. 21 лютого 2024 року Володимир добровільно став до лав ЗСУ. Він пішов не тому, що мусив, він пішов тому, що не міг інакше. Пішов захищати своїх дітей, онуків, свою родину, свою землю, свою Україну. Виконував бойові завдання на Донеччині поблизу н.п. Урожайне на посаді стрільця-снайпера, а потім на посаді солдата.
А потім настав день, який на завжди розділив життя його рідних на «до» та «після». 01 грудня 2024 року Володимир зник безвісти. Почалися нескінченні дні очікування. Дні, коли телефони не випускали із рук. Ночі без сну. Молитви. Надії яка не згасала ні на мить. Кожен дзвінок змушував серце битися швидше. Кожне повідомлення дарувало віру, що ось пролунає повідомлення: «Я живий». Минув місяць… потім другий… минув рік…»
Один рік і 7 місяців рідні жили між болем і надією. Навіть коли повідомили, що знайдено тіло, серце відмовлялося це приймати. Хотілося вірити, що сталася помилка. Чекали результатів експертизи ДНК, молили Бога про диво. Але дива не сталося… найстрашніша звістка розбила серця назавжди, Володимир повернувся додому на щиті. Він більше не обійме своїх дітей, не пригорне онуків, не скаже дружині теплих слів, не усміхнеться друзям. Та він назавжди залишиться в серці, яке колись зігрів своєю добротою. Бо такі люди не зникають, вони живуть у наших спогадах. Він віддав найдорожче – своє життя, щоб жили ми, щоб над нашими дітьми було мирне небо, щоб Україна була вільною. І допоки ми пам’ятаємо його ім’я, допоки розповідаємо про нього своїм дітям і онукам – Володимир житиме.
Низький уклін тобі, Герою.
